МАТИ-ЗАХИСНИЦЯ: ЯК ТВАРИНИ ПЕРЕЖИВАЮТЬ ВТРАТУ ДИТИНЧАТ

11 травня світ вітає матерів зі святом. Бо материнство — це про зв’язок, який іноді неможливо передати словами. Про тремтіння всередині, коли дитя сміється, плаче чи хворіє. Про готовність іти на все — заради того, кого любиш.

Багато хто звик думати, що такі почуття — тільки про людей. Що лише ми здатні сумувати, втрачати, горювати. Але природа щодня нагадує: любов не має виду. Ми зібрали історії тварин, які втрачали своїх дитинчат. І продовжували любити. Їхнє материнство — таке ж глибоке, захисне й болюче. І, можливо, саме в ньому — найчесніша відповідь на питання, що таке любов.

Материнство буває різним. І зокрема — без експлуатації інших матерів. Якщо тобі близька така ідея, спробуй подивитися на веганство з іншого боку. У цьому тексті ми зібрали прості кроки, як перейти до життя без насильства.

А далі — історії матерів з різних видів: від морських глибин до африканських саван. У кожній із них — доказ: любов не закінчується на людях.

МАТЕРИНСЬКЕ СЕРЦЕ: ВТРАТИ, ЯКІ БОЛЯТЬ БЕЗ СЛІВ

У наукових текстах їх називають non-human animals. У сільському господарстві — «одиницями продукції». Але коли мати не відпускає тіло свого мертвого дитинчати, долаючи тисячі кілометрів… це не «продукт». Це — горе. І зв’язок, який не обривається зі смертю.

Косатка Талеква: 17 днів з тілом мертвого малюка

Улітку 2018 року весь світ облетіли кадри косатки з північно-західного узбережжя США, яка тижнями не відпускала мертве тіло свого дитинчати. Це була самка J35 — Талеква. Її маля прожило менше ніж добу. Але Талеква тримала його на голові, занурювалась, коли хвилі змивали тіло, і знову підіймала. Так — день за днем. Упродовж 17 днів. Понад тисячу кілометрів океану.

Це назвали «туром скорботи». Але для неї це був не символ і не жест. Це був справжній зв’язок, який не обірвався навіть після смерті.

Минуло шість років. У перший день 2025-го вона втратила ще одне дитинча — новонароджену самку J61. І знову не відпустила. Спостерігачі з Center for Whale Research повідомили, що Талеква носила тіло щонайменше 11 днів, мандруючи з іншими членами своєї родини. Вона знову пройшла те саме коло болю.

«Вона знову в жалобі. Це вже не гіпотетична поведінка — це стабільний, повторюваний патерн», — каже докторка Дебора Джайлс із Wild Orca. Але Талеква не може дозволити собі зупинитися. Кожне підняття тіла — це зусилля. Це втома. Це ризик. Але вона продовжує. Бо її материнство — ще не закінчилося.

Такі історії змінюють погляд на світ — і на власні звички. Бо кожна покупка, кожна дія — теж частина картини. Якщо хочеш дізнатися, як повсякденні рішення можуть зменшити страждання тварин, — приєднуйся до безплатного онлайн-курсу «Веган-експрес». Там — про турботу замість експлуатації. Про зміни, які починаються з тебе.

Самки приматів також не відпускають

У 2021 році в University College London провели на той час найбільше дослідження про те, як примати реагують на втрату дитинчат. Дослідницька група проаналізувала 409 задокументованих випадків у 50 видів — від бабуїнів і макак до шимпанзе та горил. І виявила: у понад 80% випадків матері продовжували носити мертвих малюків на собі — від кількох годин до кількох тижнів.

Це не були випадкові дії. Дослідниці зафіксували закономірності:

• Чим меншим було дитинча, тим довше його носили. Можливо, тому що зв’язок був ще дуже свіжим — і надто сильним.

• Якщо смерть не була насильницькою (наприклад, не внаслідок інфантициду), матері частіше не відпускали тіло — ніби не могли змиритися з втратою.

• Молодші самки довше залишались поруч із мертвим дитинчам. Імовірно, через те, що ще не мали досвіду прощання.

• У соціальних видів — як-от макаки резус або шимпанзе — близькість тривала найдовше. Це свідчить про те, що така поведінка — не просто інстинкт. Вона має емоційний, а часто й соціальний вимір. Як зазначають автори дослідження, реакція приматок «схожа на психологічну обробку втрати, яку ми спостерігаємо в людей».

І це ще одна нагадування: почуття не мають виду. А кожне наше рішення — у тому числі споживче — може бути або проявом співчуття, або його запереченням.

Ехо й поранене слоненя

Ехо — одна з найвідоміших слоних у світі, мешканка заповідника Амбоселі в Кенії. Вона стала героїнею численних досліджень і фільмів BBC не лише через роки спостережень, а й через щось більше — через безумовну любов до своїх дітей.

У 2000 році Ехо народила малюка з контрактурою передніх ніг. Він не міг підвестися самостійно — а отже, і вижити. У дикій природі це зазвичай вирок: стадо не може довго залишатись на одному місці через потребу в їжі й безпеці. Але цього разу було інакше.

Ехо не залишила свого малюка. Вона стояла поруч, підтримувала, ніжно підштовхувала, охороняла. А ще важливіше — її стадо залишилось із нею. Інші самиці та молоді слони сповільнили хід, чекали, тримали коло. Вони дали цьому дитинчаті шанс. Разом.

Коли малюк усе ж помер, Ехо не пішла одразу. Вона стояла біля тіла — тихо, нерухомо. Дослідни_ці з Amboseli Trust for Elephants описують це як форму ритуалізованої скорботи. Емоції тут — не щось приховане, вони розділяються між член_кинями родини.

Ця історія стала одним із найзворушливіших прикладів материнства у слонів — тварин, які будують довгі стосунки, пам’ятають і вміють співпереживати. Як і ми.

І, можливо, вона допоможе інакше подивитися на щоденні вибори. Бо веганство під час материнства — це теж спосіб проявити любов. Не лише до своєї дитини — а й до всіх живих істот.

Щурячі матері: що каже мозок

У 2024–2025 роках команда Demarchi та ін. вперше дослідила нейробіологічні реакції на втрату потомства в щурів. І хоча це не ті тварини, яких ми звикли асоціювати з глибокими емоціями — їхній мозок розповів інакшу історію.

Коли самки втрачали всіх дитинчат протягом першої доби після народження, у них фіксували:

• гіперактивність у префронтальній корі (PL) та базолатеральній амігдалі (BLA) — зонах мозку, які відповідають за емоційне переживання;

• зниження зв’язування окситоцинових рецепторів у центральній амігдалі (CeA) — ознаку порушеної емоційної регуляції;

• під час тестів на стрес — поведінку, схожу на депресивну реакцію: самки переставали активно шукати вихід, завмирали, демонстрували пасивність;

• також — структурні зміни в гіпоталамусі, ділянці, яка регулює материнську мотивацію.

Коли щурам вводили блокатори гормону CRF (який відповідає за стресову відповідь), симптоми полегшувалися. Натомість окситоцин — гормон, який часто асоціюють із прихильністю й турботою — не мав очікуваного ефекту. Це підкреслює: материнська скорбота — складний і багаторівневий процес навіть у найменших із нас.

Ці результати не про винятковість. Вони — ще один доказ того, що втрата дитинчати — це досвід, який болить незалежно від виду. І як ми ставимося до цього болю — теж має значення.

МОЗОК МАМИ: ЯК НАРОДЖУЄТЬСЯ ЛЮБОВ

Материнство — це не просто «інстинкт». Це складна система, де переплітаються гормони, памʼять, досвід, навчання і навіть генетика. І коли ти бачиш тварину, яка не відпускає своє мертве дитинча — це не про «інстинктивну поведінку». Це результат уже сформованого звʼязку, глибокої прив’язаності, яка не зникає разом зі смертю.

Гормони турботи: окситоцин, дофамін і серотонін

Три ключові речовини, що беруть участь у формуванні материнської поведінки у ссавців — включно з людьми:

• Окситоцин — гормон довіри й тепла. Його рівень зростає під час пологів, годування, дотику. Він активує ділянки мозку, що відповідають за прив’язаність, знижує тривожність і стимулює рішення, продиктовані турботою — навіть ризик заради малюка.

• Дофамін — гормон задоволення. Він формує відчуття радості від взаємодії з дитинчам, підкріплює поведінку: «я хочу бути поруч». Чим більше позитивного досвіду — тим сильніше зміцнюється зв’язок.

• Серотонін — регулятор настрою. Коли його рівень знижується, підвищується ризик депресивних станів. У приматів, наприклад, дефіцит серотоніну може призводити до уникання потомства або агресивної поведінки.

Генетика + досвід = материнська реакція

Материнська поведінка — не щось вроджене і не те, що «автоматично вмикається» у жінок. Це результат взаємодії досвіду, середовища й нейробіології. У дослідженнях на щурах (Fleming et al., 2019) показано: матері, яких у дитинстві мало лизала мама, самі згодом проявляють менше турботи до своїх дитинчат. Причина — не в ДНК, а в епігенетиці: досвід змінює активність генів, вмикаючи або вимикаючи певні реакції.

Схожі механізми спостерігаються й у людей. Наприклад:

• жінки з травматичним дитинством і певними варіаціями в рецепторах окситоцину частіше мають труднощі з емоційним контактом із немовлям;

• у них підвищений ризик післяпологової депресії, менше дотику, коротший період грудного вигодовування.

Як материнство «перепрошиває» нейрони

Материнство буквально змінює мозок.

• У післяпологовий період зростає кількість нейронних зв’язків у медіальній префронтальній корі — зоні, відповідальній за планування й емоційну регуляцію.

• Активуються амігдала (центр емоцій) та гіпоталамус (контроль поведінки й гормональних реакцій).

• Матері також демонструють зниження тривожності й вищу чутливість до сигналів дитини: запаху, дотику, голосу.

І коли дитина помирає — усе це не вимикається. Мозок ще функціонує в режимі турботи. Саме тому тварина може не відпускати тіло дитинчати. Це не «аномалія». Це — зв’язок, який не встиг завершитися.

МАТЕРИНСТВО БЕЗ МЕЖ

Нас часто вчать бачити тварин як зовсім інших: ніби в них немає слів, думок, глибини. Але саме в найсильнішому зв’язку на землі — між матір’ю й дитиною — ці межі зникають. Бо в його основі — не мова чи культура, а гормони, досвід, емоції, памʼять і уважність. Це фізіологія турботи. Вона зʼявляється не тому, що хтось мислить «по-людськи», а тому, що живе і відчуває.

У всіх ссавців материнство змінює мозок. Активується окситоцин — гормон прихильності, дофамін — мотивації, серотонін — настрою. У людини це проявляється як чутливість до плачу, бажання захищати, прагнення бути поруч. Те саме відбувається у приматів, слонів, щурів, китів.

І коли дитинча зникає — ця система не вимикається одразу. Вона ще деякий час «шукає», тримається за звʼязок, намагається його зберегти. Саме тому жінки після втрати немовляти часто хочуть побачити його, потримати, попрощатися. Саме тому косатка Талеква 17 днів носила мертвого малюка на голові. Саме тому щурячі самки після втрати змінюють поведінку, рівень стресу і навіть структуру мозку.

Це не про «олюднення» тварин. Це про те, що почуття не мають виду. Якщо втрата дитини — трагедія для людини, то й для матері-корови, мавпи чи китиці це теж біль, а не просто «реакція організму».

---

Веганство — це спосіб визнати: їхній біль має значення. І показати повагу до всіх матерів — незалежно від виду.

Ми не завжди можемо до кінця зрозуміти, як тварини переживають горе. Але можемо не заперечувати, що вони його переживають. Материнство — не людський виняток. Це частина життя на цій планеті. І коли ми це визнаємо, у нас з’являється шанс зробити світ трохи більш співчутливим.