Багатьом відома дискримінація за ознакою раси, етносу, гендеру чи орієнтації. Ми й досі зіштовхуємося з цими явищами навіть у XXI столітті. Та чомусь так мало говорять про ще один вид дискримінації — видову дискримінацію або спесишизм. Вважаємо, що про це варто говорити частіше та голосніше, адже пригніченою групою тут є всі біологічні види на планеті за виключенням Homosapiens. І, на жаль, голосу їх не чутно.
ТРОШКИ ІСТОРІЇ
Вперше поняття видової дискримінації започаткував в 1970-тих роках британський психолог Річард Райдер. Надихнувшись книгою Рут Харрісон «Тваринні машини», яка піддавала критиці інтенсивне фермерство, він разом з невеликою групою аспірантів Оксфордського університету почав активно виступати проти використання тварин для досліджень. Саме в цей час в одному з його листів колегам з’являється термін спесишизм.
В есеї під назвою «Експерименти над тваринами» Райдер використовує термін, щоб підкреслити нелогічність дослідників, які проводять експерименти на тваринах. Адже, з одного боку, науковці обґрунтовували релевантність експериментів на деяких видах тварин (людиноподібні мавпи, свині та ін.) через їх схожість до людей. Проте водночас захищали моральність цих експериментів, через відмінність тварин (когнітивні та розумові здібності) від людини. Саме цю нелогічність і дискримінацію за ознакою видової приналежності, Річард оформив у термін спесишизм.
Реальної популярності концепція здобула завдяки філософу Пітеру Сінгеру. В 1975 році вийшла друком його книга «Визволення тварин», де Сінгер визначав спесишизм як «упередження або упереджене ставлення на користь представників власного виду, нехтуючи інтересами представників інших видів» та прирівняв його до расизму й сексизму. Проте звідки у людини уявлення про свою перевагу над природою?
УКОРІНЕННЯ УЯВЛЕННЯ ПРО ПАНУВАННЯ
Здається, що протягом усієї історії людства, особливо в західній цивілізації, люди завжди вважали себе домінантним видом. Від Арістотеля (що вважав, що рослини створені для тварин, а тварини для людей) і Рене Декарта (наприклад, теза, що «тварина — машина» яка не відчуває болю, не має почуттів) до Мартіна Хайдеггера (антропоцентрична метафізика суб'єктивності), філософська думка просякнута антропоцентризмом — ідеєю, що всесвіт обертається навколо людини та для людини.
Американська історикиня Лін Уайт припускає, що зародження антропоцентризму почалося з десакралізації природи. Язичництво винаходило своїх богів, одухотворяючи природу. Тож язичники поважали флору та фауну, багато хто з богів мали зовнішність або характер тої чи іншої тварини. Проте перехід до монотеїстичних релігій, як-то християнство чи юдаїзм, нівелювало божественність природи. Дика природа стала чимось другорядним, чимось меншовартісним, що існує лише для задоволення людських потреб. Це сформувало антропоцентричні та утилітарні погляди й призвело до нормалізації байдужого ставлення до почуттів тварин, відкриваючи моральну можливість експлуатувати природу у своїх цілях. Так само деякі інші історики «винуватицею» зародження та укорінення антропоцентричного світогляду вважають більшою мірою грецьку філософію, яка лише стала фундаментом для розвитку монотеїстичних релігій, де єдиним богом стає чоловік.
Тисячоліттями в людини культивувалось відчуття божественності, укорінюючи уявлення про правомірність людського панування на землі. Френсіс Бекон вважав, що підкорення природи, не приносить нікому шкоди, тож немає причин обтяжувати себе неприємними почуттями провини. А коли почав набирати обертів технічний прогрес, підкорення природи, зокрема й тварин, стало розглядатись як один зі способів самовираження та самоствердження.
Екофілософ Юджин Харгроув стверджує, що розвитку антропоцентризму посприяла наука. А саме її відмежування від гуманітарних цінностей, які могли заважати досягти максимально об'єктивних результатів. Заради наукового прогресу гуманітаріїв витіснили на околиці наукового простору на довгі тисячоліття. Тільки в середині двадцятого сторіччя науковці та гуманітарії знов почали шукати спільну мову, завдяки появі та активному розвитку активістського руху за права різних пригнічених груп людей, тварин та природи в цілому.
КРИТИКА СПЕСИШИЗМУ
Оскільки спесишист_ки виправдовують використання тварин для їжі у дослідах і для розваг, їхніми меншими розумовими здібностями та нібито меншими стражданнями, Пітер Сінгер висуває припущення, що «цей же аргумент дає підставу використанню людських немовлят — можливо, сиріт — або людей із серйозною розумовою відсталістю». Концепція когнітивних відмінностей та інтелекту різних біологічних видів пояснює чому ця різниця визначає неоднаковість ставлення до різних видів. Спесишизм досить сильно розвинувся стосовно тих видів тварин, які експлуатуються частіше.
Наприклад, кури та інші птахи вважаються «простуватими» видами. А все тому, що люди схильні сприймати види, схожі на себе, як більш «розумні» та «розвинені», а види, які зовнішньо далекі до людей (наприклад комахи чи молюски), сприймаються як нижчі та менш розвинені істоти.
На додаток, на нас впливає хибне уявлення, що види з маленьким мозком нібито нерозумні та менш усвідомлені, ніж види з великим мозком. Маленький мозок та різні когнітивні здібності птахів не означають, що ці види «неповноцінні», але так, вони обробляють інформацію іншими способами, відмінно від ссавців. Фізичні та когнітивні відмінності між нами та ними є основою для спесишизму. Так само колір шкіри та жіноча стать можуть бути підставою для расизму та сексизму відповідно.
Спеціаліст з когнітивної етології та професор Марк Бекофф стверджує, що існує безліч відмінностей у поведінці видів, але вони не повинні сприйматися як «неправильні» або «правильні», а також не мають визначати цінність суб’єкта та його/її положення. Бекофф наголошує, що у дослідженнях пізнання тварин «приматоцентричний та людиноцентричний спесишизм», заважає прийняттю адекватних рішень щодо поводження з тваринами. Наприклад, тест із дзеркалом, який визначає здатність тварини візуально впізнавати себе, є вкрай антропоцентричним і передбачає, що тільки ті тварини, які впізнають себе, є свідомими істотами, які заслуговують на гуманне ставлення.
Таким чином, вищі тварини — це ті, кого ми антропоморфізуємо (уподібнюємо до людини, проєктуючи на тварину чи рослину свої фізичні й інтелектуальні властивості) і в яких ми можемо бачити своє відбиття, а нижчі тварини — це ті, які фізично та когнітивно відрізняються і можуть викликати огиду, страх чи інші негативні почуття. Якщо змінити уявлення, що тварини не мають свідомості, на уявлення, що свідомість тварин інакша ніж у людини, то спесишизм стає просто набором слабих виправдань експлуатації тварин.
ПОДОЛАННЯ СПЕСИШИЗМУ
Американський філософ Том Ріган у своїй роботі «На захист прав тварин» зауважує, що захист прав тварин має бути заснований не на почуттях та стражданнях, а на їх моральних правах. Для Рігана кожна жива істота є «суб'єктом життя», яка відчуває цінність свого життя, всупереч своїм інтелектуальним чи фізичним можливостям. Тому кожен «суб'єкт життя» має невіднятне право на повагу, любов і прийняття, та право не бути використаним для задоволення чиїхось потреб.
Інший американський вчений-юрист Гері Франсіоне також вважає, що проблема спесишизму полягає у відношенні людей до тварин, як до власності. Через це люди можуть вважати цілком «гуманним» відношення до тварин, яке б вважалось катуванням відносно людини. Тож єдиний спосіб повернути тваринам свободу та добробут — розглядати їх не як товар чи ресурс, а як істот, які мають свої інтереси на цій планеті, не пов'язані з людськими потребами.
Тож XXI сторіччя повільно, але впевнено повертає людину до природи, частиною якої вона завжди була. Повертаючи всьому живому цінність, стираючи стіни між нами та іншими живими істотами, ми поступово стаємо більш цілісними. Людина завжди шукала своє місце та призначення у цьому світі. Але тисячоліття пошуків в надрах самої людини все одно привели до місця, де все починалось — до природи. Дізнатись більше про те, як можна жити без експлуатації тварин, безпечно і з задоволенням можна пройшовши наш безплатний курс «Веган-експрес».
Хочеш дізнатись більше про те, чому люди стають веган_ками та захищають тварин? Читай історії дівчат про їх шлях до веганства у матеріалі «Веганками не народжуються, ними стають».